«Цвинтар- це єдине, що зараз об’єднує нашу країну»?

Коли я вперше прочитала цю фразу з недавнього інтерв’ю міністра розвитку громад Кулеби, вона мене по-справжньому зачепила. Мені відправили вчора її у Facebook декілька поважних людей і я не змогла пройти повз. Бо я не вірю, що це єдине, що може нас об’єднувати.

Кілька років тому мені довелося працювати з однією з найвпливовіших фінансових родин Франції. Їхнє прізвище знає весь світ. У них був головний юрист- людина холодного розуму й абсолютної ясності.

Він часто повторював одну фразу: «Я завжди починаю будь-яку серйозну справу з цвинтаря. Тоді все одразу стає зрозуміло».

Тоді мені це здавалося незрозумілим і цинічним.

Сьогодні я розумію: це був метод. Цвинтар це місце, де зникають ілюзії. Там не працюють титули, статуси, посади й схеми.

Там залишається лише одне запитання:

що було по-справжньому важливим, а що виявилося порожнім?

Сьогодні Україна як нація почала саме з цього місця, з цвинтаря. Не тому, що так хотіла. Не тому, що обрала такий шлях. А тому, що інакше було не можна. Ми почали з болю втрат і з імен, висічених у камені.

Але ми не маємо права там залишитися!

Я знов переглянула документальний фільм «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова. І зрозуміла- фраза Кулеби це не метафора. Це точний опис нашої реальності. Це не кіно про війну. Це голоси людей, чиє життя назавжди залишилося на тих двох тисячах метрів лісосмуги, на дорозі до маленького українського села Андріївка Донецької області, майже стерного з лиця землі.

Для тих із нас, хто живе у відносно безпечних регіонах, цю реальність майже неможливо прожити до кінця.

Вона ніби існує поруч у часі, але десь в іншому просторі. Ми знаємо про неї та співчуваємо. Але не завжди по-справжньому усвідомлюємо.

І саме тому ці голоси такі важливі. З них народжується дуже проста й дуже гірка думка: держава, яку вони захищали й продовжують захищати ціною здоров’я і життя, зобов’язана стати кращою, ніж вона є сьогодні.

Прямо кажучи, якою має бути країна, заради якої варто вмирати? Якщо після цієї війни ми збудуємо ту саму систему, з тими самими правилами, з тим самим нерівним і безнадійним життям, тоді навіщо все це було?

Інакше всі їхні рани, кров, погляди з хрестів

перетворяться на мовчазний докір. За ціну.

І за цінність їхньої жертви.

Ми не маємо права змарнувати ані секунди часу і ані однієї можливості, за яку заплачено найвищу ціну.

Один із героїв фільму каже, що війна це можливість почати все «з нуля». І це страшний парадокс. Бо війна народжує нові сенси. Нову ментальність. Енергію для рішень, які відкладалися десятиліттями. Але цей «нуль» має стати точкою відліку нової української історії, а не черговим колом болю.

Щоб змінити цю реальність, у нас як у нації має з’явитися спільна мрія майбутнього. Без спільної мрії країна не будується. Вона просто виживає. А люди зводять кінці з кінцями.

Після мого минулого допису зі мною намагалися зв’язатися багато впливових людей в Україні з великими ресурсами. Хтось писав напряму. Хтось через європейців, через треті руки, через «передайте, що ми не проти познайомитися з Анною».

І в усіх було одне й те саме запитання, тільки в різних формулюваннях: «Анна Бон - загроза політичного курсу, «бізнесу»?

Відповім одразу всім. Я не збираюся перерозподіляти існуючий капітал, забирати заводи, «пароходи» чи заходити в чужі схеми.

ЦЕ ВЖЕ «ЦВИНТАР»!

Я хочу збудувати новий світ в Україні. Нову економіку. Те, чого тут ще не було. І, можливо, саме тому я виглядаю дивною для української політичної реальності.

Я намагаюся зрозуміти, чому навколо цього стільки страху.

Адже я добре зрозуміла в Лондоні, зрозуміла у Вашингтоні, Каліфорнії та Брюсселі.

Хтось, можливо, просто боїться, що я зроблю з ними те саме, що колись зробили вони з іншими? Але мені це непотрібно. Я все життя будую і створюю нові можливості для всіх.

Раніше великий бізнес в Україні будувався так:

• • доступ до ресурсу

• • близькість до влади

• • закриті клуби

• • захист через політику

• • ручне управління

• • «домовимося»

• • прибуток вузькому колу

• 
  

Це минуле. Повторюся: світ змінився.

І Україна або зміниться разом із ним, або залишиться на узбіччі.

Нова економіка працює інакше:

• • цінність створюється розумом і технологіями

• • прибуток приходить із ринку, а не з ренти

• • бізнес захищає масштаб, а не зв’ятки

• • з’явилися «страшні» слова: кібербезпека, AI, дата-центри…

• • країна багатіє разом із людьми, а не за їхній рахунок.

Це не страшні терміни і не фантазії. Це місце, де народжуються нові гроші, а не перерозподіляються старі.

Чому ж тоді, коли ти говориш мовою цифр, економіки і здорового глузду, тебе одразу намагаються приписати до якоїсь партії або олігарха?

Мій попередній допис прочитали понад 2 000 000 українців. Фактично- це, мабуть, кожен десятий дорослий українець. Не тому, що там була політика чи красиві обіцянки.

А тому, що там були надія і сенс. Тому розмова про економіку- це не розмова тільки про гроші. Це розмова про сенс.

Стару модель економіки всі знають: держава бере кредити, бізнес бере кредити, люди платять, усі винні, усі бояться, усі виживають.

Кредит це коли тобі дають гроші під страх. Під заставу. Під зобов’язання повернути більше, ніж ти взяв, навіть якщо не вийшло.

Авжеж, іноді кредит потрібен. Але на кредитах не будують майбутнє. А в багатьох країнах кредит узагалі заборонений на рівні закону чи релігії.

Інвестиції це інше, це про довіру. Це коли вкладаються в ріст, а не в можливість забрати останнє. Якщо вийшло- виграють усі. Якщо ні- ризик розділений.

І саме так має будуватися нова економіка країни:

Спочатку- енергія. Без неї немає заводів, технологій і робочих місць!

Потім- інфраструктура. Така, що працює роками.

Потім- технології і дані. Бо світ уже живе не лише руками, а й мозком. І тільки потім приходять гроші. Бо гроші завжди йдуть туди, де є порядок, а не хаос.

Економіка не має бути проти людей. Вона має працювати для них!

І ще один факт. Не дивлячись на величезний резонанс минулого допису, про мене не написало жодне велике українське медіа. Нуль. (До речі, це легко перевірити, чи «стоять за мною олігархи».

Чому всі мовчать? Бо бояться. Це зрозуміло. Але натомість я отримала сильну внутрішню підтримку від звичайних людей- від вас:

військових, експертів, підприємців, інженерів, економістів та політиків, науковців і багатьох інших, які розуміють: стара модель померла.

Бо коли в людей з’являються гроші, з’являється відчуття власної гідності й упевненість. А з ними повага у світі. І я відповідаю на вашу підтримку взаємністю.

Люди хочуть знати план та конкретні кроки, і я вирішила детально розповідати на своєму прикладі, як саме ми разом побудуємо нову економіку, канал комунікації я продумаю (Бо навіть AI не завжди встигає записувати мої думки, щоб потім перетворити їх на зрозумілий текст )

Але суть дуже проста.

Енергія → дані → AI → експорт у Європу та США.

Ми не будемо забирати енергію в населення для АІ інфраструктури, не будемо сидіти на старих мережах, не будемо просити субсидії заради звітів.

Ми будемо будувати нову автономну генерацію під AI-навантаження:

• - нові ГЕС там, де це справді виправдано економікою

• - ВДЕ у безпечних регіонах

• - геотермальні ресурси (Карпати, Закарпаття)

• - власні системи накопичення

• - автономні енергокластери під дата-центри та AI

Так будуються справжні «мільярдні» компанії XXI століття. Не на схемах, а на інфраструктурі, яка працюватиме 20-30 років.

Такого в Україні ще не було. І так, це створює напруження в старих структурах.

Але я завжди за співпрацю, бо те, що я роблю, створює політичні можливості для України у світі. Я проти корупції. І найголовніше, я нестерпно не люблю неефективність!

І ще одна думка, яка багатьом «експертам» чомусь не подобається. Я хочу, щоб звичайні українці, ці неймовірні люди, жінки й чоловіки, які втратили чоловіків, дітей, батьків, мали частку в новій економіці!

Не тільки робочі місця і зарплати, а прибуток, частку та участь! Я вже поставила задачу аналітикам і юристам, щоб вони підготували законний механізм, як це можна реалізувати в

українському праві.

І знаєте, що мені пишуть люди?

«Якщо ми будемо володіти частиною прибутку, ми будемо боротися за цю справу до кінця».

І це абсолютно правильно. Бо коли людина володіє частиною результату, вона його захищає. Це, до речі, і найкращий захист бізнесу. Раніше бізнес захищали депутатським мандатом. Я вірю, що майбутнє за іншим підходом.

Це один із небагатьох реальних способів уникнути післявоєнної кризи, коли понад мільйон людей матимуть зброю, а замість гідної оплати праці люди отримуватимуть «тисячу гривень і гречку».

Я хочу, щоб в Україні з’явилися компанії світового рівня, якими пишатимуться не через прізвища власників, а через результат. І я хотіла б власним прикладом показати, як це може працювати в бізнесі. А якщо це спрацює, допомогти масштабувати підхід на всю економіку і життя українців.

Чому я в це так вірю? Бо реакція людей показала головне: українці готові до економіки майбутнього!

Люди можуть не знати термінів. Але вони прекрасно відчувають, де правда. А правда в тому, що без сильної економіки не буде сильної країни, а без технологій ми завжди будемо наздоганяти.

Без великих проєктів ми залишимося в ролі тих, хто просить!

Україна вже довела світу, що вміє захищатися. Тепер нам потрібно довести, що ми вміємо будувати і мислити майбутнім. І Не завтра. Не «після війни». А прямо зараз!

Економічне диво не трапляється саме собою. Його роблять люди.

Якщо ми почали з цвинтаря, ми зобов’язані прийти до процвітання. Нехай ці дві тисячі метрів до Андріївки стануть для нас не лише дистанцією вічної пам’яті, а й дистанцією морального дорослішання нації.

Я вірю, що в України для цього є все.

Попереду в мене Економічний форум у Давосі, складні розмови з великими гравцями у США.

І ще: я читаю кожен коментар. Навіть негативний, якщо в ньому є конструктив.

Тому пишіть у коментарях, що ви про це думаєте. Відмітьте тих, кого вважаєте розумними, здатними мислити стратегічно, експертів, підприємців, кому це може бути важливо і хто готовий

підтримати Україну. Є впевненість, що саме такі підходи стануть економічним дивом України!

Ми ще можемо вибрати, що буде нас об’єднувати далі! Нехай нас об’єднає не цвинтар, а великі й сміливі економічні проєкти!

Питання лише одне:

Чи готові ми перестати боятися нового і почати створювати своє

майбутнє? Я готова. А ви?