Завершення війни в Україні запустить поділ пирога вагою $700–800 мільярдів.

А ще- може запустити «європейський ренесанс».

Для Європи це означає зниження цін на енергоносії, зростання інвестицій і експорту.

Це не гасло.

Це розмови, які вже точаться у Вашингтоні, Брюсселі та великих фінансових центрах.

Питання не в тому, чи будуть гроші.

• Питання в іншому:

• - На що вони підуть?

• - Хто стане їхнім бенефіціаром?

• - Як це відчують звичайні українці- не в словах, а в доходах?

Нам із вами вже 35 років кажуть одне й те саме:

вірте, працюйте, потерпіть, ще трохи- і буде краще.

Ми вірили. Ми працювали.

Ми вистояли війну (сподіваюся, цей жах скоро закінчиться).

І тепер чесні питання: Скільки ще потрібно «пахати» і що ми зрештою отримаємо? Зарплати, які знову не встигатимуть за цінами? Чи частку в тому, що буде збудовано?

Сьогодні йдеться не просто про допомогу Україні.

Йдеться про:

— нові електростанції

— AI-дата-центри

— великі заводи

— логістику

— інфраструктуру майбутньої економіки

Це активи, які зароблятимуть гроші десятиліттями.

Ключове питання:

українці просто будуть знов працювати на ці активи або навіть просто «стояти поруч»- чи володітимуть частиною?

Не мінімальна зарплата, не разова допомога.

А частка. Участь. Прибуток.

Уявімо Україну як завод. Але не радянський і не бюрократичний. А як стартап, який вижив там, де корпорації не виживають.

У цього «заводу» не було венчурних грошей. Не було стабільного ринку. Не було гарантії, що завтра він взагалі відкриється.

Чому?

Тому що наш спільний завод-стартап 4 роки працював під обстрілами й без світла. І ці роки - робота в мінус. Але команда не розбіглася, вона нвестувала собою.

Хто тримав його на плаву?

• Військові, щоб завод, тобто Україна, взагалі існував

• Волонтери, щоб він не зупинився там, де не встигала держава

• Лікарі, без пауз і вихідних

• Бізнес, який платив податки, коли це було страшно і невигідно

• Вчені та інженери, які не виїхали

• IT-фахівці, які тримали валюту, інфраструктуру, репутацію

• Вчителі й батьки, які виховували наступне покоління під сиренами

• Спортсмени, артисти, музиканти, щоб світ нас бачив і чув

Безумовно, дипломати й політики зробили багато.

Але люди, простий народ, працювали в мінус.

Без гарантій. Без дивідендів.

І сьогодні ми підійшли до нового етапу.

Нещодавно я писала: Україна має перестати просити і починати будувати - енергетику, інфраструктуру, дата-центри, реальні активи майбутньої економіки.

Але є питання наступного рівня. Головне питання:

Якщо цей стартап вистояв, якщо країна вижила і стане сильнішою. Якщо з’являться фонди відновлення, інфраструктури, енергії, даних, медицини, оборони, освіти- хто має отримати дивіденди від цього успіху? Тільки банки? Тільки іноземні фонди? Тільки вузьке коло операторів і політиків?

Чи всі, хто тримав систему, коли це було немодно й небезпечно? Простіше кажучи: кому все це належатиме? Ці мільярди і реальні активи.

Нещодавно в США сталася показова історія:

Штат Луїзіана.

Підприємець Грем Вокер продав сімейну промислову компанію Fibrebond за ~$1,7 млрд енергетичному гіганту Eaton.

Але головне- не сама угода, а що він зробив далі.

Він поставив умову:

15% суми продажу ($240 млн) — працівникам компанії, навіть тим, хто не мав акцій.

Гроші отримали ~540 людей, у середньому ~$443 000 на людину.

Fibrebond — не «єдиноріг».

Це завод, заснований у 1982 році, який пережив пожежі, кризи й важкі часи.

Чому Вокер так зробив?

Бо вважав: успіх бізнесу- це заслуга команди.

І це спрацювало.

Люди:

• закрили іпотеки

• інвестували в освіту дітей

• відкрили власні бізнеси

А маленьке містечко Мінден (12 тис. мешканців) отримало потужний економічний імпульс.

Повернімося до України.

Сьогодні у світі відкрито говорять: на відновлення України потрібно $700–800 млрд.

Це важливо розуміти:

• це не «гроші завтра»

• і не «допомога на проїдання»

Це процес на 10–20 років:

• енергія

• промисловість

• технології

• медицина й освіта

• безпека

• інфраструктура

Те, що зароблятиме десятиліттями.

Financial Times пише: мир може стати початком європейського ренесансу, якщо він буде чесним і сталим.  І головне питання — не лише про гроші.

А про нашу участь.

Якщо в США власник визнав вклад команди,

чому українці не мають бути бенефіціарами країни, яку втримали під час війни?

Якщо ми всі були командою.

Якщо відновлення- це масштабування того, що ми разом зберегли.

Як це зробити?

У світі є робочі моделі:

• Аляска: прямі виплати громадянам з нафтового фонду

• Норвегія: фонд для поколінь, прозоре управління

• Сінгапур: Temasek — держава як інвестор

• Кувейт, Чилі, Канада — дисципліна і правила

Це не про подачки. І не про лозунги. Це про те, чи можемо ми зробити українців бенефіціарами майбутньої економіки.

Що, якщо фонд відновлення- це не лише будівництво і кредити, а механізм участі?

• військові- не лише пільги, а частка і щорічний дохід

• волонтери- не лише медалі, а фінансова участь

• бізнес- не нові податки, а повернення за ризик

• наука й IT- не еміграція, а капіталізація знань

• діти війни- не жалість, а стартовий капітал

Що, якщо держава нарешті скаже людям:

ви не витратний матеріал, ви- акціонери.

Тоді головне питання буде не «скільки дадуть»,

а як ми це структуруємо, щоб Україна стала не «вічно відновлюваною», а країною-активом.

Це не про партії.

Не про вибори.

І не про владу.

Це про модель країни після війни.

Питання до вас:

1. Чи мають люди, які пройшли війну, бути співвласниками майбутнього?

2. Дивіденди громадянам чи інвестиції в пенсії, медицину, освіту?

3. Що важливіше зафіксувати в законі: недоторканність тіла фонду чи заборону політичного управління?

4. Як зробити так, щоб відновлення не стало новим дерибаном?

5. Чи готові ми мислити не як жертви, а як співзасновники?

Бо якщо Україна вистояла- вона має стати країною,

яка приносить дохід своїм людям.

Інакше це буде не відновлення, а ще один чужий бізнес на нашій землі і ще один антинародний розпил.